Ярослав Гашек

Бравий вояк Швейк встряє у світову війну

— Отже, нашого Фердінанда й убили,— сказала служниця пану Швейкові, якого в свій час військова лікарська комісія безапеляційно визнала ідіотом, завдяки чому він покинув армію і живився тепер продажем псів, паскудних, нечистокровних потвор із родоводами, сфабрикованими його власною рукою. Крім цього фаху, Швейк мав ще й ревматизм і саме тепер натирав собі коліна оподельдоком.

— А якого ж це Фердінанда, пані Мюллерова? — спитав Швейк, не перестаючи натирати собі коліна.— Я знаю двох Фердінандів. Один служить у магазині аптекаря Пруші і одного разу випив там помилково пляшку якоїсь гидоти проти випадання волосся, а потім знаю ще Фердінанда Кокошку. Той збирає по вулицях собачі гівенця. Обох анітрохи не шкода.

— Та що ви, паночку, таж це пана ерцгерцога Фердінанда з Конопіштя*, того гладкого, побожного.

— Мати божа! — вигукнув Швейк.— От так гарна історія. А де ж це з паном ерцгерцогом таке трапилося?

— Ухекали його, щоб ви знали, паночку, в Сараєві з револьвера. Він їздив туди з своєю ерцгерпогинею автомобілем.

— Он як, пані Мюллерова, автомобілем! Ну-у, такий пан може собі це дозволити. Але йому, мабуть, і на думку не спаде, що такі мандри автомобілем можуть зле скінчитися. Та ще й до того у Сараєві — це ж у Боснії, пані Мюллерова. Тут, мабуть, турки руку приклали. Та що й говорити. Не треба було в них тієї Боснії та Герцеговіни відбирати*. Ось воно як, пані Мюллерова. Так кажете, пан ерцгерцог вже став перед божим судом. А довго мучився?

— Ясновельможний ерцгерцог зразу й сконали, паночку. Звісно, револьвер — не іграшка. Ось недавно в нас у Нуслях один пан бавився револьвером і перебив геть усю родину та ще й двірника, який прийшов подивитися, хто це там на четвертому поверсі зняв таку стрілянину.

— Інший револьвер, пані Мюллерова, не вистрілить, хоч ти сказися. Таких систем дуже багато. Але на пана ерцгерцога купили, напевно, щось ліпше, і голову даю, пані Мюллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо, знаєте, стріляти у пана ерцгерцога — неабияка робота. Це вам не браконьєрові стріляти в лісничого. Тут уся справа в тому, як до нього добратися. В якомусь лахмітті до такого пана і не сунься. Тут треба йти в циліндрі, щоб вас поліцай загодя не цапнув.

— Воно тих напасників, кажуть люди, було там чимало, паночку.

— Та про це й говорити нема чого, пані Мюллерова,— сказав Швейк, закінчуючи натирати коліно,— якщо б ви хотіли убити пана ерцгерцога або найяснішого нашого цісаря, то ви б напевне з кимсь порадились. Більше людей — більше розуму. Цей порадить одне, той інше, і діло вийде, як це співається в нашому гімні. Головне в тому, щоб не прогавити хвилини, коли такий пан повз вас проїде. Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаєте того пана Лукені, що проштрикнув терпугом нашу небіжчицю Єлизавету*. Він же прогулювався з нею, ось і вірте після цього комусь; із того часу жодна цісарівва не ходить гуляти. І таке чекає ще не на одного. Ось побачите, пані Мюллерова, доберуться вони ще й до російського царя і цариці, а можливо, боронь боже, і до найяснішого нашого цісаря, якщо вже почин зробили з тим його племінником. Старий має ворогів до біса. Куди більше, ніж цей Фердінанд. Оце якось один пан у шинку розповідав: прийде, каже, час, і ті цісарі скапуватимуть, як свічки, один по одному: їх, каже, й державна прокуратура не врятує. Потім виявилось, що той пан не мав чим оплатити рахунку, і шинкар змушений був покликати поліцая. А він як затопить шинкареві в пику раз, а поліцаєві аж двічі. Потім його в поліцейській таратайці відвезли, щоб отямився. Го-го, пані Мюллерова, діються нині речі, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрії. Коли я був на військовій службі, один піхотинець застрелив капітана. Зарядив гвинтівку і пішов у канцелярію. Там йому сказали, тобі, мовляв, нема чого тут робити, а він своє і своє: хоче, каже, говорити з паном капітаном. Цей капітан вийшов до нього і тут же вліпив йому казармений арешт, а той підняв гвинтівку і пальнув капітанові просто в серце. Куля вилетіла крізь спину та ще й шкоди наробила в канцелярії: розбила пляшку чорнила, а воно облило службові папери.

— А що потім сталося з тим жовніриком? — спитала пані Мюллерова згодом, коли Швейк уже одягався.

— Повісився на підтяжках,— відповів Швейк, чистячи свій котелок.— А ці підтяжки навіть не його були. Він позичив їх у тюремного наглядача, мовляв, у нього штани спадають. Що ж він, дурний був чекати, поки його розстріляють? Не дивуйтеся, пані Мюллерова, в такому становищі кожному голова обертом піде. Наглядача за це розжалували і припаяли йому шість місяців. Але він їх не відсидів. Утік до Швейцарії і зробився там проповідником у якійсь церкві. Тепер чесних людей мало, пані Мюллерова. Гадаю, що і пан ерцгерцог Фердінанд у цьому Сараєві не розчовпав, що воно за пташка той, хто в нього стріляв. Побачив цього панка і, певно, подумав: «Це, мабуть, порядна людина, якщо гукає мені ‹хай живе› ». А панок тим часом його й бацнув. Засадив одну кулю чи кілька?

— Газети, паночку, пишуть, буцімто пан ерцгерцог був як решето. Той випустив у нього геть усі набої.

— Це йде, пані Мюллерова, як по маслу, страшенно швидко. Я для такої справи купив би собі браунінг. На вигляд — іграшка, а тим часом за дві хвилини можна перестріляти двадцять ерцгерцогів, байдуже — сухорлявих чи опецькуватих. Хоч, між нами кажучи, пані Мюллерова, в товстопузого ерцгерцога вцілити безперечно легше, ніж у худого. Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля*? Він був такий самий черевань. Та що й казати, адже ж король ніколи худенький не буває. Ну, тепер я йду до шинку «Під чашею», а коли прийдуть за тим пінчером,— я вже взяв за нього завдаток,— то перекажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, і доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залишіть у двірнички.

В шинку «Під чашею» сидів лише один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Шинкар Палівець мив тацки* з-під пива, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.

Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було або «дупа», або «гівно». До того ж він бувочитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про цю другу річ Віктор Гюго, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо*.

— Гарне літо маємо,— вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.

— Все це гівна варте,— відповів Палівець, ставлячи тацки до скляної шафи.

— Та й накоїли ж вони нам у Сараєві — нема, чого й казати,— з проблиском надії озвався Бретшнейдер.

— В якому «Сараєві»? — перепитав Палівець.— У тій нусельській корчмі? Там же бійка кожного дня. Воно ж відомо — Нуслі!

— В боснійському Сараєві, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцога Фердінанда. Що ви на це?

— Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай вони мене поцілують у дупу,— чемно відповів пан Палівець, запалюючи люльку.— Бо в наші часи встрявати в такі справи — це однаковісінько, що в зашморг лізти. Я дрібний торговець. Хто до мене приходить і замовляє собі пиво, тому я наливаю, а якесь там Сараєво, політика або небіжчик ерцгерцог — це не для нас, на цьому нічого не заробиш, хіба що камеру в Панкраці*.

Бретшнейдер замовк, розчаровано оглядаючи порожній шинок.

— Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря,— за хвилину знову заговорив він,— саме там, де тепер дзеркало.

— Еге ж, правду кажете, висів,— ствердив пан Палівець,— та той портрет дуже мухи запаскудили, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. І на біса мені це здалося?

— В тому Сараєві, напевно, було дуже зле, пане шинкарю?

На це підступне пряме запитання пан Палівець відповів надзвичайно обережно:

— В цю пору в Боснії і Герцеговіні буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому обер-лейтенантові мусили класти лід на голову.

— В котрому ж полку ви служили, пане шинкарю?

— Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився,— відповів пан Палівець.— Багато знатимеш — скоро посивієш.

Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов у шинок і, замовивши чорне пиво, зауважив:

— У Відні сьогодні також траур.

Бретшнейдерові очі блиснули надією, він похапцем промовив:

— В Конопішті висять десять чорних прапорів.

— А їх повинно б там бути дванадцять,— сказав Швейк, відливши пива.

— А чому гадаєте, що дванадцять? — спитав Бретшнейдер.

— Для рівного рахунку, щоб була дюжина: краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше,— відповів Швейк.

Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши:

— Виходить, він уже на божому суді, дай йому господи царство небесне. Навіть не дочекався стати цісарем. Коли я був на військовій службі, один генерал упав з коня і просто-таки розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глядь, а він зовсім мертвий. І також мав піти вгору: стати фельдмаршалом. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не приводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять гудзиків, за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, прив’язаний лівою рукою до правої ноги. Але що ж поробиш. В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухав. Наш старший лейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене найбільше лякало.

— У Сараєві це робота сербів,— спрямовував розмову Бретшнейдер.

— Помиляєтесь,— відповів Швейк,— то зробили турки через Боснію і Герцеговіну.— І Швейк з’ясував свій погляд на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердінанда.

— Ти любиш турків? — звернувся Швейк до шинкаря Палівця.— Любиш тих собак нехрещених, адже ж правда, що ні?

— Мені аби відвідувач,— сказав Палівець,— хай він і турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво,— сиди в шинку і базікай собі досхочу. Це мій принцип. Хто б не вбив нашого Фердінанда — серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех*,— мені однаковісінько.

— Добре, пане шинкарю,— мовив Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться,— але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість шинкаря відповів Швейк:

— Авжеж, втрата, цього ніхто не може заперечити. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердінанда можна замінити якимсь пришелепуватим йолопом. Шкода тільки, що він не був товстіший.

— Що ви хочете цим сказати? — ожив Бретшнейдер.

— Що хочу сказатй? — охоче відповів Швейк.— Ось що: коли б він був гладший, то напевно б уже гегнув від паралічу ще тоді, коли ганяв бабів у Конопішті, які в його лісництві збирали хмиз і гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас у Будейовицях на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік*. У нього був син Богуслав, і от куди б той, бувало, не прийшов продавати свиней, ніхто в нього нічого не купував, а кожний говорив: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем, йому нічого іншого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося воскрешати, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки довелося йому сконати на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.

— Ну й дивні ви робите порівняння,— значуще промовив Бретшнейдер,— говорите спочатку про Фердінанда, а потім одразу ж про торговця худобою.

— Ні, я порівнянь не роблю,— запротестував Швейк.— Боронь боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би бути в шкурі вдови ерцгерцога. Що ж вона тепер робитиме? Діти — сироти, маєток у Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцога? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. Кілька років тому був у Зліві біля Глибокої один лісник з таким паскудним прізвищем Піндюрка. Застрелили його браконьєри, і залишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловця з Мидловарів. Та що ж, і того ухекали. Тоді вийшла заміж утретє, і знову ж таки за лісника, та й каже: «Бог любить трійцю. Якщо й тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що й цього застрелили, а вже мала з тими лісниками шестеро дітей докупи. Пішла вона до канцелярії князя в Глибоку скаржитись, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша з Ражицької вежі, що сторожував біля ставка*. Але що ви на те скажете? Втопили його як обловлювали ставок. І від нього мала ще двоє дітей. Потім узяла собі коновала з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, від відкусив священикові ніс і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.

— А не знаєте, що він про нього говорив? — тоном, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.

— Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторювати. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при цьому судовий радник аж з глузду з’їхав, його ще й досі тримають в ізоляції, щоб бодай чого не розпатякав. Це була вам не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх сп’яну сиплють.

— А які ж то образи на нашого найяснішого монарха сп’яну сиплють? — запитав Бретшнейдер.

— Будь ласка, панове, змініть пісеньку,— обізвався шинкар Палівець.— Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.

— Які образи на нашого монарха сп’яну сиплють? — повторив Швейк.— Всілякі. Впийтеся, замовте, аби вам заграли австрійський гімн, і побачите, що почнете говорити. Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на все життя. Але наш старий монарх насправді цього не заслуговує. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил*. Жінку Єлизавету проштрикнули йому терпугом. Потім десь пропав його брат Ян Орт*, а брата — мексіканського цісаря — застрелили в якійсь фортеці під муром*. Тепер знову на старості застрелили родича. Та тут треба мати залізні нерви. А потім про це згадає якийсь п’яниця і починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли!

Швейк хильнув як слід і вів далі:

— Ви гадаєте, що наш найясніший все це подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути. Ви вбили мені родича, так ось вам по пиці. Війна неминуча. Сербія і Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір’я летітиме.

Швейк у цю віщу хвилину свого натхнення був прегарний. Його простодушне усміхнене обличчя сяяло, як місяць уповні. Йому все було таке ясне:

— Можливо,— продовжував він малювати майбутнє Австрії,— на нас, на випадок війни з Туреччиною, нападуть німці, бо ж німці і турки одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об’єднатися з Францією. Вона ще з сімдесят першого року має зуб на Німеччину. Ось тобі вже й почнеться танець. Війна буде, більше не скажу вам ані слова!

Бретшнейдер встав і урочисто промовив:

— Більш і не треба говорити, ходімте зі мною в коридор, я скажу вам дещо.

Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка. Товариш по склянці показав орлика* і заявив, що він Швейка заарештовує і негайно відведе до управління поліції. Швейк намагався довести, що пан, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити.

Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк насправді вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший — державна зрада.

Потім вони повернулися до шинку, і Швейк звернувся до пана Палівця:

— Я випив п’ять кухлів пива і з’їв один рогалик. Тепер дай мені ще чарочку слив’янки, і я піду, бо мене заарештовано.

Бретшнейдер показав панові Палівцю орлика, хвилину дивився на нього, а потім запитав:

— Ви одружені?

— Так.

— А ваша дружина може вести торгівлю за вашої відсутності?

— Може.

— Отже, все гаразд, пане шинкарю,— весело промовив Бретшнейдер,— покличте сюди вашу дружину і передайте їй справи, бо ввечері ми приїдемо по вас.

— Не журися,— потішав шинкаря Швейк,— мене заарештували за державну зраду.

— Але мене за що? — заскиглив пан Палівець.— Я ж був такий обережний.

Бретшнейдер усміхнувся і з переможним виглядом пояснив:

— За те, що ви сказали, нібито мухи запаскудили нашого найяснішого монарха. Ми вже виб’ємо вам тих мух з голови.

Швейк покинув шинок «Під чашею» в супроводі агента. Він стежив за виразом обличчя Бретшнейдера і, коли вони вийшли на вулицю, спитав із своєю добродушною посмішкою:

— Може, мені зійти з тротуару?

— Навіщо?

— Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити тротуаром.

Входячи в ворота управління поліції, Швейк промовив:

— І незчулись, як уже тут. Ви часто ходите «Під чашу»?

Саме тоді, як Швейка вели в приймальну канцелярії, в шинку «Під чашею» пан Палівець передавав справи заплаканій дружині, по-своєму заспокоюючи її.

— Не плач, не реви! Що вони мені можуть зробити за обісраний портрет цісаря?

Ось так мило й чарівно вступив бравий вояк Швейк у світову війну. Істориків, без сумніву, буде цікавити той факт, що він передбачав далеке майбутнє. Правда, ситуація пізніше склалася інакше, ніж Швейк викладав її «Під чашею», але він не мав дипломатичної освіти, і це слід взяти до уваги.

(Пригоди бравого вояка Швейка, частина I, 1)

Переклад з чеської Степана Масляка

Художник Йосеф Лада, 1951